Товариство

Свою викладацьку роботу Ася Серпинська залюбки поміняла на організацію притулку для тварин.

Ася Вільгельмівна не ветеринарний лікар і навіть не біолог. Вона - математик, кандидат фізико-математичних наук. Усе життя викладала в університеті, а тепер створила притулок для тварин у Гостомелі.

За 19 км від Києва Ася Вільгельмівна 7 років тому почала будівництво власного притулку для собак.

- Я займаюся улюбленою справою та отримую від цього задоволення, - починає свою розповідь жінка. Вона проводить нас на кухню. Тут у п'ятьох величезних казанах господиня щодня готує 500-700 кг їжі. За півгодини частуватиме чотириногих обідом. Кудлаті, пухнасті й гладкошерсті чотириногі друзі чекають на обід з нетерпінням. Зараз у притулку лікується та утримується 600 собак та 200 котів.

Нагодувати близько 800 тварин - справа клопітка, проте Ася не бачить у цьому проблеми: у Києві сотні харчових підприємств, у яких час від часу трапляються неприємності з харчами. Вони й привозять у притулок продукти.

Ключовий момент

Ася проводить нас повз зовнішні вольєри. Це найперші будівельні конструкції в притулку. На запитання, що спонукало її відкрити притулок, відповідає: у 1999 році вона випадково потрапила в Бородянський притулок. Туди біла «газель» відвезла кілька чотириногих улюбленців із їхньої багатоповерхівки. Собаки жили у дворі, за ними дружно доглядали мешканці сусідніх будинків. Ася разом із зятем поїхала в Бородянський притулок з наміром викупити цих тварин.

- Потрапити до притулку було неможливо. Його оберігали, наче секретний військовий об'єкт. Наших собак ми там уже не знайшли. Лише потім довідалися, що більшість із них гине відразу після виловлення. Те, що я там побачила, мене вразило до глибини душі. Собаки знаходилися на вулиці: хворі, голодні та напівмертві. Я мала з собою півхлібини. Почала ламати хліб на шматки, ділити його між тваринами. Вони за цей хліб убивалися: ті, що ще мали сили, топтали тих, хто вже зовсім не міг підвестися. Собаки гризли залізні прути й ніби кричали людськими голосами: «Забери мене! Врятуй мене!» Витримати це було неможливо.

Уся справа - в одні руки

У притулку знаходиться найбільший в Україні шпиталь для тварин. Ася відчиняє двері операційної палати - ці кімнати стали прихистком для найперших тварин. Жінка запрошує нас до палати з трьома «пацієнтами», які вдячно кидаються до неї, цілують мокрими носами у коліна - дякують за спасіння...

- Після повернення до Києва почала шукати організації, які займаються захистом тварин. Познайомилася із членами Міжнародного товариства захисту тварин «SOS». Потім звернулася в Київське міське товариство захисту тварин, яке на той час було в повному занепаді: розграбований рахунок та кілька десятків котів і собак.

Сьогодні Ася Серпинська - голова правління Київського міського товариства захисту тварин. Уже в червні 2000 року на території телятника Бучанського сільськогосподарського товариства вона створила власний притулок для тварин. Саме приміщення використала як павільйон, вбудувала в нього внутрішні вольєри, З квартири для робітників з теплими пічками та телевізорами, звела 2 величезні приміщення для котів, де вони живуть у окремих квартирах на диванчиках.

- Приміщення повинне «рости», адже з кожним днем кількість мешканців у притулку збільшується. Чи не щодня за ворітьми притулку новий пакунок. Недавно хтось приніс семеро 2-місячних кошенят, хтось залишив собаку з трьома цуценятами. От тільки забрати до себе собаку чи кішку наважуються небагато: 5-7 людей протягом місяця, - розповідає Ася.

Вона мріє розширити свій шпиталь, адже лікування та обстеження щоденно потребує кожна третя тварина.
- Учора вночі принесли збиту собаку. Вона жива, але в неї переламаний хребет, він не зростається. Лікарі-ветеринари в таких випадках радять усипити тварину, ми не втрачаємо надію, - каже засновниця притулку. - Зараз працюємо на результат: підбираємо тварину з вулиці, лікуємо її, якщо це необхідно, вакцинуємо та стерилізуємо, намагаємося підшукати для неї нового господаря.

«Серце не викинеш»

Ми підходимо до кімнат, у яких на диванчиках серед іграшок потягуються білі Маркізи, чепуряться рябенькі Мурки та вигріваються на сонці доглянуті Томи й Пінки. Тут набагато тихіше, ніж серед вольєрів з собаками, але роботи не менше. Дуже важко знайти працівників у притулок. Людей відлякують важкі умови: немає газу, ні на мить не вщухає собаче гавкання.
Єдина людина, яка безвідмовно допомагає в усьому Асі - її чоловік Валерій.

- Він не такий фанат, як я, але бачить, що самій дуже важко впоратися з притулком. Тому й допомагає мені від співчуття - піклується про мене, шкодує. Іноді навіть сердиться: «Нащо це тобі потрібно? Ти ж бачиш, цим ніхто не цікавиться, не переймається. У тебе немає ніякої перспективи». Але як мені себе змінити? Для цього треба вийняти і цей мозок - вставити інший, викинути це серце - вставити інше...

Сім'я як стіна

Ася проводить нас до своєї скромної кімнати в кінці коридору. Гортаємо сімейний альбом. Жінка нещодавно повернулася з Амстердама. Саме в голландській столиці тепер живе її син. Бабуся їздила до Голландії, щоб побачити свою 10-місячну онуку Саюрі. Син одружився з японською дівчиною Аяко Саіто.

Українська онука Марія з дитячих років допомагає в усьому бабусі. Донька Оксана та зять Максим не можуть проїхати повз збиту на дорозі тварину. Везуть у клініку, лікують, забирають до себе додому у вольєр або в притулок. Після смерті улюбленої собаки Оксана та Максим нового чотириногого друга взяти не змогли - надто свіжа рана була на душі. Зараз вони - власники шести коней. Зять навіть заснував власний маленький бізнес - створив свій невеликий магазин з продажу кінної збруї.

Часто Асю звинувачують у надмірній увазі до життя чотириногих: «Ой, краще б ви дітей захищали!» Вона не втомлюється відповідати: «Не забувайте дитині дати здоров'я духовне!»

Не один раз захисниця забирала в дітей кошенят, що ставали живим м'ячем на футбольному полі, рятувала знедолених тварин, прив'язаних підлітками до дерева, чи тварин, до краю замордованих у дворі.
- На жаль, такі випадки не поодинокі, і це результат виховання батьків. А дорослі не зважають, мовляв, такі дитячі забави. Ніхто не бачить у цьому проблеми. Яка людина виросте з такої дитини?

Власниця притулку провела нас за ворота, оглянула прилеглу територію та зітхнула з полегшенням. На щастя, сьогодні тут ніхто не залишив свого чотириногого друга.

Анна Усік