Товариство

Меру міста Києва Леоніду Михайловичу Черновецькому
Голови Київського міського товариства захисту тварин
Асі Вільгельмівни Серпінської

Відкритий лист

Шановний Леоніде Михайловичу!

Проблема безпритульних тварин супроводжує усі країни з низьким рівнем культури та економіки. Новоутворені держави, що позбавилися тоталітарних режимів, хворіють на  байдуже ставлення до найслабкіших. Бездомні собаки й коти страждали на вулицях традиційно ще з часів радянських, то ж явище це не нове. Але провину за таке становище влада міста покладає не на людей, а на тварин, які ціною свого життя спокутують людську байдужість і жорстокість.

Цивілізований світ вже давно практикує гуманні шляхи виходу з цієї проблеми. А це, з одного боку, широка пропаганда милосердного й відповідального ставлення до тварин через засоби ЗМІ, а з іншого – прагматичний, і водночас гуманний, контроль над їх розмноженням. Сьогодні ця схема широко відома і в Україні: це перш за все ветконтроль (за допомогою стерилізації тварин), а також створення необхідної кількості притулків для тварин. Для розв’язання проблеми в Україні, і перш за все в Києві, необхідна і безпосередня участь влади, щоб створити і реалізувати міську програму масової стерилизації безпритульних тварин, та систематичного контролю над розплідненням „хазяйських” тварин.

Сьогодні чисельність бездомних тварин у Києві (незважаючи на десятиріччя їх винищення!) настільки висока, що не вистачить коштів на будівництво притулків з належним їх утриманням. Тому можна скористатися досвідом європейських країн, де тварин стерилізують, прищеплюють від сказу тощо і знову випускають на місце їх звичайної дислокації (але за умови, що буде припинено вбивство!) Водночас треба створювати необхідні притулки для постійного утримування тварин, яких з певних причин не можна повернути на місця їх попереднього перебування. 

Що зробила столична влада в цьому напрямку за хоча б останніх десять років? Після міжнародного скандалу 1996 року з приводу нищення тварин у Пироговскому спецзаводі київська влада прикрилася фіговим листком, створивши на заміну старій „будці” нову, але під іншою вивіскою. Нові „гицелі” зробили гарну міну при поганій грі, вивчили європейські конвенції щодо захисту тварин, якими будь-коли могли відмахнутися від допитливих журналістів, і продовжили „улюблену” справу. Ремесло „гицеля” або шкуродера, знайшло фінансову підтримку влади, що надало їм ваги у власних очах.

Київська влада кинула на нову справу мільйонні кошти, та не для того, щоб гуманно вирішувати проблему, а для того, щоб завжди мати кусень хліба з маслом за рахунок убивства бездомних тварин. Нищенням сотень тисяч беззахисних тварин стала займатися ціла армія чиновників різного рангу. Щоправда, тепер вбивство стало називатися модним словом евтаназія, – це найулюбленіший термін, яке київське чиновництво засвоїло з європейських Страсбурзьких конвенцій на захист тварин.

 Аби виглядати про людське око пристойніше, особливо, якщо те око споглядає проблему в телекамеру, чиновники навчилися говорити правильні речі про гуманність, та навіть взялися за розробку безлічі недієздатних та затратних програм, правил, посібників тощо, на яких також зривали свій куш. Під патронатом КМДА було створено два комунальних підприємства, які займаються цією проблемою: КП „Притулок” та КП „Центр ідентифікації тварин”.

Крім того, у смт Бородянці було створено пункт перетримки тварин, відловлених на вулицях Києва, який чиновники лицемірно називають притулком. Щоправда, ті, хто відвідав цей „притулок”, не знайшли кращого порівняння, як з концтабором смерті Освенцімом, недарма його винесено подалі від людських очей, за 60 км від столиці. То ж можна констатувати, що в Києві не створено жодного притулку для тварин та жодного стерілізаційного пункту, де можна було б безкоштовно простерилізувати безпритульного собаку.

Не проводиться активної виховної роботи серед населення по вихованню відповідальності за долю тварин. Натомість ловці не соромляться займатися своєю кривавою справою навіть серед білого дня. Ті, хто був свідком цих „гуманних” ловів, надовго втрачає душевний спокій, сон, а то й здоров’я. Щоб виправдати жорстоке нищення тварин, медійні рупори міської влади роздмухують чутки про небезпеку сказу, інфекцій, собачих покусів тощо, спотворюючи інформацію або отримуючи її з підвладних столичній міськадміністрації джерел.

В той же час, коли Києву істотно загрожує епідемія туберкульозу, сніду, наркоманії – на вирішення цих проблем витрачається менше коштів, ніж на боротьбу з безпритульними тваринами. Пояснення очевидне: кошти, виділені на вирішення проблеми безпритульних тварин дуже легко „дерибанити”: собака не може сказати, чи він їв, чи його лікували, чи причиняли йому біль, а мертвий собака тим більше.

Нормальній людині важко уявити, що чиновники міської влади не гребують грошима, здобутими на смертях сотень тисяч собак, а профінансували ці вбивства на замовлення ніхто інший як... платники податків, тобто кияни, більшість яких про це навіть не підозрюють.

Громадськість Києва обурена таким порядком речей, ініційованим колишнім мером столиці О. Омельченком та його заступниками, їх цинізмом, приклад якого – щорічне святкування у столиці Дня захисту тварин, на яке виділяються чималі кошти, а в той же час ідуть зачистки бездомних тварин на вулицях міста. Подвійна мораль влади особливо вражає під час релігійних свят чи приїзду іноземців, як то було під час Євробачення, – коли тварин починають винищувати з потрійною старанністю, щоб ті не потрапили у камери іноземних гостей!

На всі листи, пропозиції, пікетування мерії Київське міське товариство захисту тварин жодного разу не отримало гідної відповіді з боку КМДА, а діалог з представниками міської влади відбувся лише одного разу: у грудні 2002 року, коли відеокамера першого національного зафіксувала напрочуд жорстоку реальність утримання тварин у бородянському концтаборі.

Влада, збагнувши, що в руках захисників тварин – небезпечна зброя, пообіцяла їм виправити ситуацію, та обійшлося лише звільненням тодішньої директорки цієї фабрики смерті Ніни Самофалової. Відбулася також і реструктуризація тодішньої собачої буцигарні, яка називалася „Тварини в місті”. Тепер „на благо” тварин працюють дві: КП „Притулок” та Центр ідентифікації тварин.

Перший і фактично єдиний у Києві народний притулок для тварин був створений  2000 року у Гостомелі на громадські кошти. Це було відчайдушною спробою Київського товариства захисту тварин врятувати бодай частину тварин, які зречені на мученицьку смерть. На утриманні притулку перебуває постійно близько 700 стерилізованих тварин з перспективою їх подальшого влаштування. В притулку запроваджено унікальну в Україні практику адаптації бездомних людей, так званих бомжів. Притулок не отримав жодної копійки від київської влади, хоча вирішує міські проблеми.

В той же час собачий концтабір у смт. Бородянка під вивіскою КП „Притулок” щедро фінансується міською владою, його працівники зацікавлені в убивстві (за кожного відловленого собаку – гонорар 76 грн), а також у самій чисельності  безпритульних тварин – адже інакше не було б і потреби в цьому брудному ремеслі, яке в народі презирливо називають „гицелями”. Влада знаходить спільну мову з тими гицелями, натомість з захисниками тварин, які висловлюють думку переважної більшості людей, демонструє зверхність та небажання  діалогу.

Чому владі нецікаво запроваджувати гуманні методи, що напрацьовані людством? Чи можна сподіватися від такої влади співчуття до слабких верств населення, таких як інваліди, діти, люди похилого віку, врешті решт, бездомні люди? Жорстоке ставлення до тварин, яке дозволяється й фінансується владою, – ознака її, влади, аморальності. Відмахуватися від проблеми, мовляв, спочатку вирішимо людські – цілковите лицемірство, адже людським проблемам кінця краю не видно, але ж тварини в цьому не винні!

Шановний Леоніде Михайловичу, ми сподіваємося на Ваше розуміння та конструктивний діалог з захисниками тварин.

З повагою,

Голова Київського міського товариства захисту тварин Ася Вільгельмівна Серпінська від імені захисників тварин міста Києва,

журналіст Першого національного телеканалу Анжеліка Комарова