Товариство

"Якщо я змогла створити притулок, який по кількості тварин і якості їх утримання перевищує муніципальний, то власті могли б вирішити питання бездомних тварин елементарно", - Ася Серпінська, президент Київського товариства захисту тварин.

– Ася Вільгельмівна, розкажіть, з чого все почалося. Як Ви відійшли від наукової і освітньої діяльності? Як вирішили створити притулок?

– Я б не сказала, що це було випадково. Я з дитинства любила тварин. Всі мої родичі, члени сім'ї завжди проявляли ласку і турботу по відношенню до братів наших менших. Я виросла на цьому, тому мені не зрозуміло та філософія, якою дотримуються в багатьох сім'ях, мовляв, «тварин не повинно бути в будинку». Але приділяти стільки уваги тваринам, як хотілося, в молодості я не могла – сім'я, робота, кар'єра віднімали практично весь час.
Все вирішив випадок. В один лютневий день 1999 р. зникли милі, хороші собачки, що жили біля будинку моїх дітей на автостоянці. Дітям сказали, що тварин відвезли в Бородянку, в притулок. Ми затурбувалися, зібрали гроші і поїхали їх звідти викупляти...
Після того, що я побачила в так званому притулку в Бородянці (Київська область), весь мир перекинувся в моїх очах. У мене у вухах стояли ці крики. Не гавкіт, не вий, а саме людський плач, ридання, коли собака знає, що її тут уб'ють. Вони гризли лозини, благали, щоб їх звідси забрали... Рідота з грязі, сніги, екскрементів, які ніхто не чистить. Ще живі їдять вже мертвих... Ми кидали хліб. Тварини готові були за нього перегризти горло.
Своїх собак ми там не знайшли. Очевидно, їх убили. Тоді діяло правило вбивати при вилові 99% собак. Так заробляли: у документації писали, що бродяги живі, і протягом 10 днів на них отримували кошти і живлення.

По поверненню до Києва я почала шукати організацію, що займається захистом тварин. Я думала, розповім про те, що твориться в Бородянці, та всі й побіжать туди рятувати тварин. Я дійсно знайшла міжнародну організацію, але відповіддю на мою розповідь було: «ну і що ми можемо зробити?» Проте я їм почала серйозно допомагати. У них тоді виникли великі неприємності: зарубали постачання наркозу, який не було ліцензовано в Україні. Організація («Товариство захисту тварин «S.O.S.» – прим. ред.) його використовувала для стерилізації бездомних тварин за гроші європейських спонсорів.

– Це була хаотична стерилізація тварин?

– Так, системною її важко було назвати. Я їм допомагала організовувати під Верховною Радою пікети на підтримку законопроекту про захист тварин, акцію, щоб повернули медикаменти для операцій. Коли стоять десять чоловік, навряд чи хтось зверне на це увагу. А коли стоять дві сотні, це вже викликає реакцію. Я, пам'ятаю, знімала з лекцій цілі потоки студентів на подібні акції.

– Як Вам вдавалося мотивувати студентів брати участь в пікетах на підтримку тварин?

– Як? Заліками. Але потім мені не сподобалося відношення голови цієї міжнародної організації до Києва, України, до людей в цілому. Ми приходили після пікетів мокрі, втомлені, а вони на нас дивилися, як на бидло. Все робилося ради виправдання спонсорування з Європи. Коли потрібна була реальна допомога, організація умивала руки.

– Як Ви прийшли до створення свого притулку?

– Я пішла з цієї організації, дізналася, що є Київське товариство захисту тварин, розшукала його представників. До речі, це найстародавніша в Києві подібна організація – вона існує з 1960 р. Правда, як виявилось, репутація цього товариства захисту тварин була сильно зіпсована, рахунок – порожній...

– Наскільки відомо, Київське товариство захисту тварин мало притулок для дворняжок в столиці. Куди він подівся і яка доля собак, які притулком опікувалися?

– В кінці 1980-90рр. у Києві дійсно існував притулок для домашніх тварин, якщо це місце, звичайно, можна було так назвати.

У старій безгоспній аварійній будівлі інфекційної лікарні, що чекала зносу, був тимчасовий притулок для собак. Їм привозили якісь помиї з їдальні. Потрапити на територію було неможливо. «Притулком» командували декілька бабців. А головувала якась пані Агафонова Л., яку ніхто не обирав. Попередній голава товариства просто передав їй печатку, коли виїжджав на ПМП за кордон. Товариство фактично нічого не робило, не було ні пошуків спонсорів, ані стерилізації. А в 1998 р. це місце на Татарці впало в око підприємству «Генеральна дирекція по обслуговуванню іноземних представництв». Ця структура запропонувала пані Агафонової побудувати притулок в іншому місці, а щоб зоозахисники були згідливіші, поклали на рахунок Київського товариства захисту тварин 100 тис. грн (у квітні 1998 р. $1=1,8 грн). Якусь суму видали і на руки голові.

30 квітня 1998 р. Агафонова Л. підігнала до притулку на Татарці металевий фургон, усередині оббитий гумою, і хлопців з комунального підприємства «Фауна-сервіс». Всупереч опору жінок, які дивилися за тваринами, група прибулих переколола всіх собак (а їх було близько двохсот) транквілізаторами і поклала у фургон. Жінки намагалися відбити собак, але притулок було оточено міліцією, і волонтерів було затримано на три доби. Ну а собак оперативно вивезли за Київ. На межі Вишгородського району вантажівку з живим вантажем загорнула міліція – через відсутність супровідних документів. І ось машина повертається в столицю. Адже завтра 1 травня, післязавтра – друге, всі відпочивають, до собак нікому немає справи... Ті перші дні травня були неймовірно жаркими. А тварини в металевому фургоні лежали без повітря і води, звалені в купу... Одним словом, вижили лише ті, які були зверху. Остальниє померли в страшних муках від задухи.

Через декілька днів з'ясувалося, що собак збиралися відвезти в село Синяк Вишгородського району в колишнє тепличне господарство. Від цього господарства залишилися тільки металеві арки, плівку позривав вітер. Декілька соток захистили сіткою, ось і весь притулок. Ніяких будок, ніякого даху над головою. Собаки вмирали від холоду, неякісної їжі, хвороб. Літом 1999 р. Агафонова побачила, що собак практично не залишилося. Тоді вона почала ловити по місту щенят і звозити в ці теплиці... У такому стані я і знайшла товариство: керівництво краде, а замість притулку для бідолах – концтабір смерті.

– Невже нікому не було справи до того, чим займається товариство захисту тварин?

– Для того, щоб змінити положення справ, мені довелося розшукати членів цього товариства і зібрати конференцію (законодавчий орган організації). Тільки так ми змогли вигнати аферистів. Мене на цій конференції вибрали президентом товариства, відновили і склад правління. Того ж дня ми сіли на машини і поїхали в с. Синяк. У притулку ми знайшли приблизно 40 собак (декілька дорослих, решта – цуценята), всі вони хворіли на чуму. Я тоді була наївна, недосвідчена, думала, що зможу щось змінити, знайшла ветеринарів, платила гроші за лікування. Гроші брали, але лікування не проводилося. У результаті, практично всі собаки загинули.

Ми почали помалу облаштовувати цей «притулок», будували будки, завезли з міста собак, які до цих пір жили на квартирах у членів товариства, поставили казан, почали варити тваринам нормальну їжу. З часом кількість собак збільшилася до ста.

А в 2000 р. почалося розпаювання земель, і до нас відразу ж прийшов місцевий голова колгоспу і сказав, щоб ми забиралися звідси. На збори нам дали місяць.

Ми кинулися шукати нове приміщення в покинутих фермах, але ніхто не хотів приймати собак. Це приміщення, де ми зараз знаходимося, голова колгоспу погодився нам здати в оренду. Йому тоді потрібні були собаки для охорони, він вирощував картоплю для шведів на чіпси, а на поля повадилися злодії. Собаки показали себе поганими охоронцями, до всіх ластилися, хвостами виляли. Але коли голова зрозумів, що користі від нас ніякої, я вже підписала договір оренди на п'ять років.

Коли ми сюди заїхали, тут були чотири стіни, ні вікон, ні дверей, напіврозібраний дах, вибиті на півцеглини дощем стіни. За літо ми розчистили територію, встановили декілька вольєр, будку сторожа, казан. До осені ми побудували будки для собак, і страшно зраділи, що вони зимуватимуть в теплі.

Але в 2002 р. голова колгоспу поставив нам ультиматум: або купуйте приміщення, або йдіть. Нам погодилися продати його за 65 тис. грн. У товариства грошей взагалі не було, на рахунку ще після пані Агафонової залишилася одна тисяча гривень. А до того моменту у нас було вже близько 200 собак. Частину грошей я зібрала вдома, а на решту довелося взяти кредит, заклавши свою квартиру. За 2 роки я виплатила кредит. Але коли пішли укладати договір купівлі-продажу, то голова колгоспу збив з нас ще 18 тис. грн - нібито ПДВ. Знову були погрози: або платіть, або йдіть. Ми збирали гроші ще декілька місяців. І лише з 2004 р. я отримала майнові права на це приміщення.

– Який внесок спонсорів в створення притулку для тварин у Гостомелі?

– Спонсори почали з'являтися з появою нашого сайту, але те, що ми отримували від них, було копійками на тлі наших потреб. Коли в 2004 р. одна з компаній нам подарувала ліків на 500 грн., нашому щастю не було кінця. Так вийшло, що я приватний власник притулку, хоча хотіла, щоб притулок належав Київському товариству захисту тварин. Узяти і подарувати? Я боюся. Раптом я захворію або щось ще, а з'явиться хтось схожий на пані Агафонову, і всьому прийде кінець.

Я просто так свою власність нікому не віддам. Ми спочатку обслуговували притулок на наший з чоловіком шестірці. Проте з часом потреби розрослися, і з'явилася необхідність в новому автомобілі. Вирішили брати «ІЖ-пиріжок», який коштував $5 тис. Я розіслала всім організаціям, компаніям, яких знала, листи з проханням допомогти. Відповіді – нуль. Але ми таки купили машину. Син допоміг. Ось і виходить, що все, що тут є, зроблено в основному за гроші моєї сім'ї, хоча я скрізь говорю для солідності, що це притулок Київського товариства.

– З часу створення притулку в Гостомелі пройшло сім років. Чи відчуваєте Ви зміни в відношенні суспільства до тварин?

– Історичний процес дозрівання соціуму йде, і я бачу, що суспільство міняється. В усякому разі, сьогодні фраза «права тварин» звучить нормально. Все більше людей розуміють, що людина не одна, а з нею поряд живі істоти, які теж мають права.

– Скільки сьогодні тварин у Вашому притулку і скільки грошей йде щомісячно на їх утримання?

– У мене більше 500 собак і близько 200 котів. На їх живлення, лікування, догляд за притулком в місяць потрібно як мінімум 30 тис. грн. Адже ми живемо на набагато менші суми. Чи можна порівняти ці гроші з 6 млн. грн, які власті Києва щорічно витрачають «на рішення питання бездомних тварин»? Притулок повинні обслуговувати мінімум 10 чоловік, але у нас зараз працює всього дві особи.

Але ж це не одні й ті ж тварини, тут відбуваються ротації. Нам постійно підкидують собак і кішок, привозять, просять, щоб ми у себе поселили. Новоприбулі тварини вимагають, як правило, спеціального догляду, стерилізації, лікування. За 2-3 роки притулок повністю оновлюється. Одні тварини вмирають від старості (вони до нас потрапляють вже в похилому віці), деякі – від хвороб, з якими до нас поступають. Також тварини знаходять господарів. Ми ніколи не усипляємо тварин.

– Який спосіб рішення проблеми бездомних тварин в Києві є найбільш ефективним, на вашу думку?

– У Києві приблизно 25 тис. бездомних тварин. Це означає, що побудувавши 20 притулків, і зробивши стерилізацію дворняжок, проблему можна було б вирішити повністю.

– Чим ви пояснюєте наявність проблеми бездомних тварин?

– Небажанням властей її вирішити. Якщо я змогла своїми силами створити притулок, який по кількості тварин і якості їх утримання перевищує муніципальний в Бородянці, то власті могли б це зробити елементарно.
Я не вірю, що таке багате місто як Київ, не може вирішити проблему. Гроші під цю проблему, й чималі, виділяються роками і безслідно зникають, а всіх це влаштовує. Куди ж витрачається 6 млн. грн? На дорогі відрядження працівників комунальних підприємств і інших структур в Данію, Швецію для перейняття досвіду, на офіси подорожче і не тільки...

– Недавно Київміськадміністрація затвердила програму стерилізації бездомних тварин і передбачила на неї 76 млн. грн. на найближчі чотири роки. Які Ваші прогнози щодо реалізації подібної програми?

– Я не оптиміст в цьому питанні. Я стільки раз зіткалася з чиновниками, стільки раз билася головою об цю бюрократичну стіну. Я безліч разів писала і навіть не отримувала відповіді на свої запити. Ми зверталися до починаючи від директора комунального підприємства і закінчуючи президентом України. Відповіді або не було, або нам писали: «спасибі за сигнал, було доручено тому-то і тому-то розібратися». Коротше, це все відписки. Скільки ще помре живих істот в Україні, поки їх життя навчаться цінувати?!

Адреса статті в Інтернет: http://animals.in.ua/photoreport.phtml?id=31